Біологія 10-А клас

Ретикулярна формація мозку.

https://pidruchniki.com/1260102052982/meditsina/budova_funktsiyi_retikulyarnoyi_formatsiyi

Біоритми людини

Біологічні ритми (biological rhythms) – це періодично повторювані зміни характеру та інтенсивності біологічних процесів та явищ в живих організмах. Біологічні ритми фізіологічних функцій настільки точні, що їх іноді називають “біологічним годинником”. На сьогодні є всі підстави стверджувати, що механізм відліку часу міститься в кожній молекулі людського тіла, в тому числі і в молекулах ДНК, які зберігають запас генетичної інформації. Біологічний годинник клітин часто називають “малим”, на відміну від “великого”, який, як вважають, знаходиться в головному мозку і синхронізує всі фізіологічні процеси в організмі.

Початок вивчення біоритмів відносять до 1729 року, коли французький астроном де Меран виявив, що листки рослин здійснюють періодичні рухи протягом доби. Пізніше були знайдені та визначені біологічні ритми, що властиві практично всім живим організмам. Сучасні дослідження стосовно природи та закономірностей біологічних ритмів показали, що складні живі системи дійсно являють собою тканину, переплетену незліченними різноманітними ритмами. На сьогодні прийнято класифікувати біоритми за їх частотою чи періодом. Відповідно до такої класифікації всі біологічні ритми поділені на три групи: високо-, середньо- та низькочастотні.

Тривалість періоду високочастотних коливань становить від частки секунди до 30 хв, середньочастотних – від 30 хв до 60 год та низькочастотних – від 60 год до кількох років. Середньочастотні ритми, в свою чергу, поділяються на три групи: ритми ультрадіанні – від 30 хв до 20 год, циркадні – від 20 год до 28 год та інфрадіанні – від 28 год до 60 год. Низькочастотні ритми включають ритми тижневі, місячні, річні та багаторічні.

Особливе значення мають циркадні ритми, до складу яких входять ритми 24-годинні, тобто добові. Вони відіграють особливу роль в часовій організації живих систем. Відомо, що кожна клітина, тканина, органи та їх системи характеризуються своїми власними ритмами, які отримали назву робочих ритмів. Так, наприклад, робочий ритм серця має біля 60–80 циклів за хвилину, легень – біля 15–18 циклів за хвилину і т. д. Однак і серце, і дихальний апарат разом з тим підпорядковані і добовому ритму: вночі частота серцевих скорочень і дихання нижчі, ніж вдень (те саме є властивим і для всіх інших тканин та органів). Іншими словами, циркадний ритм (в даному випадку – добовий) ніби пронизує загальну ритмічну тканину організму, виконує роль своєрідного диригента численних внутрішніх робочих ритмів.

В процесі проведення експериментів було виявлено, гідну подиву, досконалість в управлінні біоритмами. Так, з дня на день до моменту пробудження, ніби передбачаючи зростаючу потребу організму, в крові підвищується вміст адреналіну – речовини, що збільшує частоту серцевих скорочень, підвищує артеріальний тиск, активізує роботу всього організму; до цього часу в крові накопичуються біологічні стимулятори. Зниження концентрації цих речовин до вечора – необхідна умова спокійного сну. Недарма безсоння завжди супроводжується хвилюванням та тривогою. При такому стані в крові підвищується концентрація адреналіну та інших біологічно активних речовин, що і спричинює стан “бойової готовності”. Підпорядковуючись біологічним ритмам, кожний фізіологічний показник протягом доби може суттєво змінювати свій рівень. В циркадному біоритмі відзначаються два “піки” працездатності людини: з 10 до 12 години та з 16 до 18 години. Вночі працездатність знижується, особливо в інтервалі від 1 до 3 години ночі.

Згубно діє на біоритм алкоголь. Вчені встановили, що після однократного вживання значної дози алкоголю тільки на третю добу відновлюються нормальні добові біоритми швидкості реакції, фізична працездатність. Біоритми реалізовуються в тісному взаємозв’язку з навколишнім середовищем і відображають особливості пристосування організму до чинників довкілля, що також характеризуються певною циклічністю. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом близько одного року), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом близько 24 годин), обертання Місяця навколо Землі (з періодом близько 28 днів) приводять до коливань освітленості, температури, вологості, напруженості електромагнітного поля і т. д., які служать своєрідними синхронізаторами чи задавачами часу для “біологічного годинника”.

У звичайних умовах життя, в одній і тій же часовій зоні, людина ніби “втягнута” в цикли зміни дня та ночі. При переїзді в інший часовий пояс виникають певні диспропорції. В таких ситуаціях перш за все порушується узгодженість ритмів задавачів часу та ритмів організму (зовнішня десинхронізація), за якою настає неузгодженість циркадних ритмів організму (внутрішня десинхронізація).

Внутрішня десинхронізація виникає в силу того, що пристосування до нового розпорядку життя у різних ритмів, що входять до циркадної системи, відбувається за різний час. Одні ритми переналагоджуються відносно швидко (5–10 діб), інші значно повільніше (наприклад, ритм виведення калію із організму переналагоджується близько 30 днів, а деякі ритми ще довше).

Порушення порядку циркадних ритмів – десинхронізація – це порушення благополуччя організму, що проявляється цілою низкою симптомів: порушення сну, апетиту, погіршення настрою, зниження працездатності, невротичні явища. Через деякий час (визначається індивідуально) циркадні ритми організму “затягуються” новими чергуваннями задавачів часу (дня та ночі, ритмів соціального життя) і людина повертається до звичайного (нормального для неї) стану.

Британська авіакомпанія встановила для своїх льотчиків своєрідну норму – за 28 діб пілоту дозволяється перетинати не більше 40 часових поясів.

Для біологічного годинника людини важливий правильний хід не лише в добових, а й в низькочастотних ритмах, у яких прослідковується періодичність багатьох фізіологічних процесів, особливо у жінок.

Важливим напрямком біоритмології є дослідження індивідуальних особливостей біоритмологічного стану організму людини. Відповідно до міжнародно визнаної класифікації біоритмологічних типів всі люди належать до однієї із трьох груп: ранішньої (“жайворонки”), вечірньої (“сови”) та проміжної (“голуби”).

При організації професійної праці необхідно враховувати індивідуальні властивості біоритмів кожної людини, тобто трудовий режим слід узгоджувати з індивідуальними особливостями біоритмів таким чином, щоб інтенсивні робочі навантаження збігалися з періодами найвищої працездатності. З огляду на це кожній людині корисно знати свій індивідуальний ритм працездатності. Наявність різних біоритмологічних типів відкриває практичну можливість раціонального комплектування бригад при необхідності довготривалої роботи за стійким змінним графіком.

В кінці минулого століття психолог Г. Свобода і берлінський лікар В. Флейс розробили теорію, згідно з якою життя протікає за трьома циклами: фізичний – 23 доби, емоційний – 28, інтелектуальний – 33 доби. Початком відліку є день та рік народження. При переході синусоїди від додатних значень до від’ємних (перетин осі) відзначаються так звані дні “нульового циклу” (НЦ). Такі критичні дні характеризуються зниженням фізіологічних функцій, людина відчуває загальне недомагання, працездатність падає, а імовірність травматизму зростає. Особливо несприятливі дні, коли всі три “НЦ” збігаються (так звані “чорні” дні). Статистичний аналіз травматизму, що був проведений в різних країнах, підтвердив, що вищезазначена теорія має право на існування.

Таким чином, біологічні ритми є основою раціональної регламентації розпорядку життя людини, оскільки висока працездатність і хороше самопочуття можуть бути досягнуті лише в тому випадку, коли ритм життя відповідає властивому організму ритму фізіологічних функцій. Однак весь комплекс питань, пов’язаних з біологічними ритмами і їх впливом на життєдіяльність людини, потребує подальших серйозних досліджень.

Структура інстинктивної поведінки людини

https://studfile.net/preview/1968739/page:3/

Мислення і кора великих півкуль головного мозку

Що таке мислення?

Мислення- це процес пізнавальної діяльності, під час якої головний мозок людини виконує складні розумові (мислиннєві) операції, використовуючи поняття, судження, умовиводи, результатом яких є припущення, прогнози, прийняття рішення. Суть мислення полягає у виконанні розумових операцій.

Розумові операції ви часто виконуєте на уроках, під час засвоєння нового навчального матеріалу або його відтворення. Виконання розумових операцій ґрунтується на різних формах мислення.

У чому виявляються індивідуальні особливості мислення?

Виконання розумових операцій залежить від індивідуальних особливостей мислення конкретної людини. Важливою характеристикою індивідуальності мислення є: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість. У прояві індивідуальності велике значення маєсамостійність мислення, а саме: здатність людини ставити нові завдання й розв'язувати їх, не звертаючись по допомогу до інших, опрацьовувати отриману інформацію, формувати свою власну думку та нею керуватися.

Самостійність мислення тісно пов'язана з критичністю.Критичність мислення виявляється у здатності людини не потрапляти під вплив чужих думок, оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне в них. Людина з критичним мисленням вимогливо оцінює й свої власні думки, рішення, вчинки і виявляє самокритичне ставлення до своїх дій.

Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації. Людина з гнучким мисленням набагато швидше пристосовується до змін оточення.Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Широта мислення виявляється у здатності охопити широке коло питань.

Не менш важливою властивістю єпослідовність мислення, яка виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. На уроці учитель часто вимагає від учня послідовного викладення думки. Учень, який недостатньо володіє матеріалом, часто «перестрибує» з однієї думки на іншу. Щоб дотримуватися послідовного викладення навчального матеріалу, потрібно подумки скласти план його подачі.
Швидкість мислення виражається в здатності швидко розібратися у складній ситуації, швидко прийняти правильне рішення.

Усі властивості мислення є надзвичайно важливими для формування особистості.

Іноді людина підключає уяву - це психічні процеси, що базуються на досвіді людини. У результаті такої складної роботи мозку в людини формуєтьсяуявлення - наочний образ предмета, явища, можлива схема рішення, яку можна перевірити в діях, на практиці.

Отже, друга сигнальна система дає змогу позначати словом не тільки безпосередні подразники, а й складні їхні взаємозв'язки, оперувати словами під час аналізу та синтезу явищ навколишнього світу, вона створила підґрунтя абстрактного мислення. Вона узагальнює сигнали першої сигнальної системи. Наприклад, слово «дерево» узагальнює багато конкретних порід дерев: дуба, липи, берези та інших. Мова і мислення відіграють велику роль у становленні свідомості людини, розвиткові її психіки.

Мова людини

Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і є системою знаків для передавання, приймання і використання інформації. Мова (зовнішня і внутрішня) – це спосіб існування мислення. Людська мова, на відміну від мови знакової взаємодії тварин, оперує поняттями.

Мовлення – це акт вживання людиною мови для спілкування.

Мовне спілкування між людьми завжди здійснюється якоюсь мовою і підкоряється її законам. Ці закони визначають лад мовного спілкування, їхнє порушення утруднює спілкування.

Функції мови: емоційно-виразна, впливу, повідомлення.

Мова людини виконує емоційно-виразну функцію, що відмінна від неосмисленої виразної реакції тварини. Виразний компонент людської мови несе семантичний зміст і сприяє більш повній і глибокій передачі думки. Емоційно-виразна функція дозволяє передавати ставлення людини, яка передає інформацію, до того, що повідомляється.

Функція впливу людської мови полягає в її здатності спонукати інших людей до дії. Сила такого впливу залежить від змісту і виразності мови. Найбільш наочно функція впливу мови виявляється в наказі, вимозі, проханні, що зобов’язують або спонукують співрозмовника зробити певний вчинок.

Функція повідомлення є проявом основного призначення мови – передавати інформацію. Вона полягає в передачі думок, виражених словами, фразами, невербальними засобами, іншим людям. Завдяки мові люди сприймають і усвідомлюють інформацію, що повідомляється їм. Функція повідомлення яскраво виражається в таких формах мови, як пояснення, виклад, роз’яснення.

Процес обміну думками здійснюється у виді усного і письмового мовлення.

Усне мовлення – звучне мовлення, яке сприймається людиною на слух. Воно поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічне мовлення – мовлення між двома або кількома співрозмовниками.

Монологічне мовлення – це таке мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її промову.

Письмове мовлення – це особливий вид мовлення, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками.

Усне та письмове мовлення, які можуть набувати форми діалогу чи монологу, є зовнішнім мовленням.

Внутрішнє мовлення – людина користується ним, коли розмірковує про щось подумки, планує свої дії, не виловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи з людьми.

Основні поняття і ключові слова: мова, мовлення, функції мови, види мовлення.

індивідуальні особливості поведінки людини

Людина по-різному поводиться у взаємодії, будучи то активним співрозмовником, то здатним до аналізу слухачем. Вона може виявляти альтруїзм, самотність, апатію, депресію тощо. Причинами цього стають як її індивідуально-психологічні властивості, так і зовнішні чинники, які спонукають до певного типу поведінки.

Різноманітність індивідуально-психологічних властивостей особистості залежить від особливостей темпераменту, тобто загальної активності індивіда, динаміки психічних станів, емоційності.

Темперамент (лат. — узгодженість, устрій) — стійка характеристика індивіда, яка виявляється в силі, швидкості, напруженості, урівноваженості, перебігу її психічної діяльності у порівняно більшій чи меншій стійкості її настроїв.

Більшість класифікацій і теорій темпераменту ґрунтується на компонентах — активності (ступені енергійності, стрімкості, швидкості чи повільності) й емоційності (особливості перебігу емоцій, почуттів, настроїв та їх якості).

Під час з'ясування співвідношення індивідуально-психологічних особливостей людини та її зовнішніх поведінкових виявів використовують характеристики чотирьох типів темпераменту: сангвініка, флегматика, холерика, меланхоліка.

Сангвінік — тип темпераменту, який відповідає сильному, врівноваженому, рухливому типу нервової системи. У взаємодії з іншими характеризується високою активністю, енергійністю, жвавістю, товариськістю, багатством виразних рухів, міміки, легкою зміною занять, партнерів тощо. Під час конфлікту чи напруження поводить себе адекватно і конструктивно. Наділений високою працездатністю, йому до снаги заняття, пов'язані зі спілкуванням і взаємодією з іншими людьми. Легко переключається в діяльності та спілкуванні, але недостатньо чуттєвий до всіх зовнішніх змін. Швидко пристосовується до нових умов, легко контролює свої емоції. Йому властиві життєрадісність, стійкий настрій, терпеливість, миролюбна поведінка, невисока сугестивність і підозрілість. Спокійний щодо критики, розважливий, розсудливо ставиться до ризику, небезпеки. За несприятливих соціальних умов у нього можуть розвиватися поспішність, поверховість, легковажність у вчинках, неуважність до учасників комунікативного процесу.Флегматик відповідає сильному, урівноваженому, інертному типу вищої нервової діяльності. Характеризується спокійним настроєм, повільними рухами, розважливим тоном бесіди, послідовністю і терплячістю. Наділений повільною адаптованістю, невисокою товариськістю, стриманістю в поведінці. Його мова — монотонна, повільна, ставлення до критики і небезпеки байдуже, незворушне. Флегматик повільний, але настирливий у досягненні мети. Він реалістичніший в оцінці своїх здібностей, ніж сангвінік, йому властива слабка сугестивність. Поведінка флегматика завжди врівноважена, на неї рідко впливають емоційні переживання, настрій стійкий, без емоційних перепадів.

Холерик — сильний, неврівноважений тип нервової системи. Йому властиві активність, енергійність, швидкість, різкість, нестримність, схильність до швидких змін настрою, переважно до бадьорого, емоційні зриви, іноді агресивність. Доповнюють його характеристику неврівноважена поведінка, сильні короткочасні емоційні переживання. Мова холериків голосна, жвава, різка, нерівномірна. Вони є товариськими, легко адаптуються до нових умов, захоплюються своєю справою, позитивно ставляться до новацій. У досягненні мети не шкодують сил, вперто долають труднощі. Нерідко після піднесення активності настає період депресії. Холерики самозакохані, прямолінійні, часто переоцінюють свої здібності, помірно сугестивні, підозріливі. Неврівноваженість їх нервової системи знижує сумісність з іншими людьми. їх недостатня терпеливість іноді спричиняє бурхливу реакцію на критику, навіть агресивну поведінку. Меланхолік відповідає слабкому типу вищої нервової діяльності. Його характеризують низький рівень психологічної активності, сповільненість рухів, стриманість мови, швидка стомлюваність, висока емоційна активність, глибина і стійкість емоцій, хоч зовні це малопомітно. Люди меланхолійного темпераменту легко переключаються з однієї справи на іншу, прагнення до мети в них то сильне, то слабке. Перешкоди на шляху до мети знижують, паралізують їх активність, небезпеки — відлякують. Поведінка їх часто неврівноважена, емоційні переживання — глибокі й тривалі, настрій — нестійкий з переважанням песимістичних емоцій, розгубленості й тривоги. У спілкуванні вони замкнуті, схильні до істеричності, сугестивності, підозріливості. Як правило, меланхоліки недооцінюють себе, свої можливості, перебільшують проблеми, які їм доводиться розв'язувати.

Важливою властивістю людини, що формується під впливом соціуму, соціальних відносин у безпосередній взаємодії з іншими, є характер.

Характер (грец. Charakter — риса, особливість) — сукупність стійких індивідуальних властивостей особистості, що виявляються В типових способах діяльності та спілкування, в типових обставинах і визначаються ставленням особистості до цих обставин.

Характер індивіда виявляється в системі відносин з навколишньою дійсністю у ставленні: до інших людей (товариськість чи замкнутість, правдивість чи облудність, тактовність чи брутальність тощо); до справи (відповідальність чи несумлінність, працьовитість чи лінощі тощо); до власності (щедрість чи жадібність, ощадливість чи марнотратність, акуратність чи неохайність тощо); до себе (скромність чи самозакоханість, гордість чи приниженість тощо).

Структура людської поведінки є трикомпонентною, вона містить у собі когнітивний (пізнавальний, розумовий), афективний (чуттєвий, емоційний) і практичний (перетворювальний, сенсорний) компоненти. Перевага одного є підставою для зарахування людини до певного характерологічного типу. Сучасний російський психолог М. Обозов описав такі характерологічні типи:

• 1. Тип "мислителя" (перевага пізнавального компонента). Він орієнтований на пізнання внутрішнього і зовнішнього світу, на постійні роздуми про науку, мистецтво, життя; любить пофантазувати, а тому недостатньо товариський, не вміє вирішувати організаційні завдання.
• 2. Тип "співрозмовника" (перевага емоційно-комунікативного компонента). Товариський, контактний, любить компанії, легко знайомиться й адаптується до нових умов.
• 3. Тип "практика" (перевага перетворювального компонента). Це людина справи, не терпить тяганини, незавершених справ, зайвих міркувань. Добрий організатор, йому до снаги завдання, що вимагають рішучих і негайних дій.

Соціальну поведінку особистості у групі зумовлюють її потреби, які вона може задовольнити лише у спілкуванні та діяльності. Вони виявляються у різних сферах: діловому спілкуванні, налагодженні дружніх стосунків з іншими; досягненні незалежності, автономності, значущості; професійному вдосконаленні та реалізації потенційних можливостей; наданні допомоги іншим тощо.

Пізнавальні потреби реалізуються через інтерес, емоційно забарвлену інтелектуальну вибірковість.

Інтерес — форма вияву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності І сприяє орієнтуванню, ознайомленню з новими фактами, більш повному відображенню дійсності.

Інтерес постає як емоційна увага до об'єкта (в ньому поєднується емоційне та раціональне), забезпечує спрямованість особистості, сприяє широкому, глибокому і повному відображенню дійсності. Він є єднальною ланкою між потребами і цінностями. У соціальній політиці важливо забезпечити взаємодію та гармонізацію всіх типів інтересів (суспільних, групових, особистих).

На взаємозв'язок особистості і групи впливають здібності людини.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості, які сумовою успішної діяльності особистості.

Здібності є результатом розвитку індивіда. їх формування відбувається на основі задатків — вроджених анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи мозку. До загальних здібностей належать психічні властивості людини, що реалізуються як увага, спостережливість, пам'ять, уява, розважливість та ін., до спеціальних здібностей — психологічні особливості індивіда, які забезпечують успішне здійснення ним певної діяльності (образотворчі, математичні та ін.). Формування здібностей на основі задатків залежить від умов життєдіяльності. Природні задатки (потенційні можливості індивіда) ще не визначають успішної діяльності людини в майбутньому, їх потрібно розвивати, що можливо лише в соціумі, складовою якого є практика життя.

Специфічною формою взаємодії людини з навколишнім світом є її емоції.

Емоції (лат. — хвилюю) — психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і Ситуацій.

Спілкування і діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій, які характеризуються активністю, інтенсивністю, якістю та полярністю. Емоції охоплюють усі різновиди переживань особистості, спонукають її до знань, праці, вчинків. Вони виражають духовні запити і прагнення індивіда, його ставлення до дійсності, яке відображається в мозку і переживається як задоволення — незадоволення, радість — сум тощо. Такі базові емоції, як сором, подив, огида, задоволення, зацікавленість, радість, гнів, горе, зневага відображаються на обличчі африканця майже так, як і на обличчі європейця. Це дає можливість стверджувати, що люди, які належать до різних культур, здатні сприймати й оцінювати вираз людського обличчя за емоційними станами. Емоції є і своєрідною внутрішньою мовою, системою сигналів, за допомогою яких індивід дізнається про те, що відбувається.

Людина регулює свої дії, вчинки та поведінку у групі і за допомогою волі, яка є важливим чинником у досягненні мети.

Воля — здатність людини, що виявляється у самодетермінації, саморегуляції нею своєї діяльності і різних психічних процесів.

Вольова регуляція поведінки здійснюється у процесі перетворення несвавільних психічних процесів на свавільні, набуття людиною контролю над своєю поведінкою, вироблення вольових якостей, свідомої постановки перед собою складніших завдань, які потребують вольових зусиль. Воля в індивіда виявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, витримка, рішучість, сміливість, самостійність, ініціативність, упевненість у собі, віра у справу, відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов'язковість та ін. Серед основних психологічних функцій волі виокремлюють вибір мотивів і цілей, регуляцію спонукання до дій за недостатньої чи надлишкової їх мотивації, організацію психічних процесів в адекватну діяльності людини систему, мобілізацію психічних і фізичних можливостей на подолання перешкод під час досягнення поставлених цілей.

Стійкою особистісною властивістю, яка втілює в собі потреби, наміри, спонуку до конкретної діяльності, є мотив.

Мотив (лат. movere — штовхати, приводити у рух) — спонукання до діяльності, пов'язане із задоволенням потреб; сукупність зовнішніх чи внутрішніх умов, які зумовлюють активність суб'єкта і визначають її спрямованість.

Це складне інтегральне психологічне утворення належить суб'єкту поведінки. Важливим за мотиваційним значенням є стан індивіда, сформований потребою в об'єктах, необхідних для його існування і розвитку. Йдеться про потреби, які є джерелом активності людини, завдяки яким здійснюється регулювання її поведінки, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі. За допомогою установки (стійкої схильності індивіда до певної форми реагування) людина спрямовує свої вчинки, дії та поведінку.

Люди по-різному пояснюють життєві події, ситуації та свою поведінку, неоднаково сприймають успіхи й невдачі. Залежить це від їх психічного стану, виконуваної діяльності, етнопсихологічних особливостей, соціокультурних установок тощо.

Неусвідомлюваними передумовами соціальної поведінки індивіда є архетипи, які за твердженням К.-Г. Юнга, є структурними елементами людської психіки, захованими у спільному для людства колективному несвідомому. Вони успадковуються від покоління до покоління, створюють сенс життя, задають етапи життєдіяльності особистості, її загальну структуру та програму поведінки. Соціальну поведінку особистості, на думку Юнга, детермінують такі архетипи:

• 1) тінь особистості — друга її автономна душа, темний двійник у внутрішньому світі (тінь втілює у собі гріховне "Я", підсвідомі бажання, негативні якості, проявляється у неконтрольованих емоційних станах, егоїстичних задоволеннях; негативні якості стають менш помітними і небезпечними, якщо людина визнає їх реальність);
• 2) аніма (архетип жінки, що існує в несвідомості чоловіка) і анімус (чоловіче начало, що існує у несвідомості жінки);
• 3) архетип сенсу (самість особистості, центр "Я”, в якому представлені найголовніші людські сенси, що реалізуються індивідом у житті).

У цьому контексті важливою є соціокультурна та етнопсихологічна зумовленість поведінки людини, яка полягає в її зв'язках із конкретним соціальним середовищем. Етнопсихологічна характеристика взаємодії потребує урахування національно-психологічних особливостей поведінки людей у сфері взаємин — реальних у суспільній свідомості соціально-психологічних явищ, специфічних форм функціонування загальнолюдських властивостей психіки. Структуру національно-психологічних особливостей утворюють такі сфери:

• — мотиваційна (своєрідність мотивів, спонукальних сил взаємодії у представників певної національної спільноти);
• — інтелектуально-пізнавальна (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається у наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які забезпечують особливе сприйняття, оцінювання навколишнього, відповідну стратегію поведінки);
• — емоційно-вольова (своєрідність емоційних та вольових якостей, від яких нерідко залежить результативність соціальних контактів);
• — комунікативно-поведінкова (власне інформаційна і міжособистісна взаємодія, взаємини та спілкування).

Значну увагу соціальна психологія приділяє дослідженню цих особливостей у процесі взаємодії представників різних національних культур, у суттєвих характеристиках конкретної комунікативно-поведінкової культури, її національної специфіки у відображенні соціально-психологічної реальності. Результати досліджень наводять на висновок, що своєрідність національної психології виявляється не у неповторних психологічних рисах, а в їх поєднанні, у звичаях, історичних традиціях, поведінці.

Не менший інтерес викликають проблеми, пов'язані з впливом традиційних етнокультурних норм і цінностей на соціальну поведінку людей, сфери групового менталітету — на реалізацію комунікативно-поведінкових потреб індивіда, зі схильністю сприймати соціальне життя з позицій своєї етнічної групи. Відомо, що не всі соціальні міжетнічні контакти є безпроблемними. Найпродуктивніші з них ті, які дотримуються визнання рівності сторін, відбуваються в умовах щирості, довіри, поваги до норм, способу життя, доброзичливості до представників іншої національної культури тощо.

Гармонізацію взаємозв'язків індивіда і групи як однієї народності, так і в міжнаціональному аспекті забезпечує соціальний контроль. Здійснюється він у межах взаємовпливу індивідуальних і соціальних дій індивідів, виявляючи внутрішню суперечливість взаємодії. Адже людина стає соціально зумовленою індивідуальністю під впливом соціальної спільності, але не може розвиватися, беззаперечно вірячи у запропоновані групою зразки культури, сліпо копіюючи їх.

Віра — особливий стан психіки, який полягає у повному прийнятті людиною відомостей, подій, явищ або власних уявлень, які можуть бути основою її "Я", визначати вчинки, судження, форми поведінки.

Розв'язання внутрішньої суперечливості відбувається у процесі соціалізації індивіда відповідно до його внутрішньої позиції, поглядів, принципів. За таких умов віра стає переконанням — усвідомленою потребою індивіда, що спонукає його діяти відповідно до своїх ціннісних орієнтацій та власного життєвого досвіду, тобто результатом попередньої роботи свідомості, розуму і розсудливості особистості.

Вона завжди є результатом роботи свідомості, яка створює уявлення індивіда про соціум і його місце в ньому, про взаємозв'язки в соціальному оточенні.

Зміст переконань відтворює рівень розвитку особистості і розуміння нею соціуму. їх основою є сукупність знань про людину, суспільство, природу.

Гармонізує взаємини групи і особистості світогляд.

Світогляд — система поглядів на об'єктивний світ І місце людини в ньому, на ставлення людини до себе та навколишньої дійсності.

За своїм змістом світогляд ширший за систему знань, позаяк характеризується свідомим ставленням індивіда до соціального життя, яке охоплює знання, оцінку і поведінку. Він втілює зумовлені системою поглядів основні життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання, ціннісні орієнтації. Група й особистість є суб'єктами світогляду.

Взаємозалежність між індивідом та його оточенням визначають звички, традиції, стереотипи поведінки. Йдеться про спосіб життя особистості у групі.

Спосіб життя — стійка типова форма життєдіяльності особистості та спільностей, міра їх включення в соціум, типові форми взаємодії індивіда із суспільством, групами, Іншими людьми.

Узявши за критерій певні системи соціально-культурних цінностей, пріоритетів (розуміння норм, коло спілкування, інтереси, потреби і способи їх задоволення тощо), виокремлюють різні його види. Наприклад, здоровий спосіб життя передбачає правильне харчування, дотримання правил гігієни, належні умови праці та відпочинку, заняття спортом тощо. Особливо важливим чинником при цьому є гігієна особистості, яка охоплює: гігієну праці (не допускати перевтоми, забезпечувати нормальне екологічне середовище на виробництві тощо), гігієну спілкування (дотримання норм спілкування, правил хорошого тону, стримування власних емоцій під час спілкування, врахування етнопсихологічних особливостей спілкування тощо), особисту гігієну (дотримання правил водних процедур, тривалість сну та ін.).

Окремої уваги заслуговує моральний аспект у здоровому способі життя, який втілює зміст основних цінностей суспільства та культури. Його уклад є цікавим з моральної точки зору.

Люди по-різному формують свій спосіб життя, сповідують різні віри, мають неоднакові переконання та світогляд, що позначається на процесі взаємодії особистості і групи, на ефективності застосування способів реагування оточення на поведінку людини (йдеться про санкції, що здійснюються у формі заохочення чи покарання).

Характер людини

Поняття характеру

У повсякденному житті ми зустрічаємося з різними людьми, яких характеризуємо як добрих чи злих, товариських чи егоїстів, делікатних чи грубих, щедрих чи скупих тощо. Усі ці риси є рисами характеру людини.

Поняття "характер" походить від грецького слова character, яке означає "печать", "чеканка". Спочатку під характером розуміли сукупність прикмет, ознак, які відрізняють одну людину від іншої. Пізніше до характеру стали включати не всі істотні риси людини, а тільки ті, які характеризують властивий їй спосіб дій, поведінки в суспільстві.

Характер - це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються в діяльності та спілкуванні, зумовлюючи типові для неї способи поведінки.

Характер - це індивідуальне поєднання найбільш стійких, істотних особливостей особистості, які визначають ставлення:

• 1) до самого себе (міра вимогливості, критичності, самооцінка);
• 2) до інших людей (індивідуалізм або колективізм, егоїзм або альтруїзм, жорстокість або доброта, грубість або ввічливість тощо);
• 3) до дорученої справи (лінь або працьовитість, акуратність, відповідальність або безвідповідальність, організованість); 4) у характері відображаються вольові якості, (готовність долати перешкоди, душевний та фізичний біль, наполегливість, самостійність, рішучість, дисциплінованість).

Характер - це не проста сума різних психічних властивостей людини, не надбудова над інтелектуальними, емоційними і вольовими рисами. Він являє собою своєрідний їх синтез, породжений взаємодією людини з навколишнім світом упродовж життя.

У характері виявляється індивідуальність людини. У повсякденному житті існує думка, що характер властивий тільки деяким людям. У цьому разі під характером розуміють тільки позитивні риси людини, які виявляються в її енергійності, рішучості, наполегливості тощо, тобто про деяких людей говорять як "про людей з характером", при цьому їх протиставляють "слабохарактерним" і "безхарактерним". Але безхарактерність також є виявом особливостей характеру.

Оскільки характер є стійкою характеристикою особистості, знання характеру дає змогу передбачити і тим самим коректувати її очікувані дії та вчинки. Риси характеру особистості слід відрізняти від її ситуативних реакцій. Так, людина може бути не досить ввічливою та грубою в стресовій ситуації, але це зовсім не означає, що вона груба та неввічлива. Тому рисами характеру є не всі особливості людини, а найістотніші та найстійкіші.

Характер людини формується протягом усього життя людини. Значну роль при цьому відіграють суспільні умови і конкретні життєві обставини, у яких відбувається життя людини.

Вчення про характер

Учення про характер має тривалу історію розвитку. Проблемою характерології протягом століть було встановлення типів характеру та їх визначення за певними проявами з метою прогнозування поведінки людини в різних ситуаціях. Оскільки характер формується протягом життя, то більшість дослідників шукали пояснення відмінностей між людьми у зовнішніх чинниках.

Найбільш давньою спробою пояснити характер людини є гороскопи, які вважають, що характер визначається датою народження людини. Загальноприйнятий часовий період розбивається на певні інтервали, кожному з яких присвоюється певний знак або символ. Опис характеру людини здійснюється через призму певного символу. Однак різні гороскопи (китайський, японський) по-різному описують характери людей, народжених під одним знаком.

Не менш популярні спроби пов'язати характер з іменем людини. Вважається, що найбільш часто дитина чує гаму звуків, пов'язану з її іменем. Немовля не наслідує почутих звуків, а наслідує озвучену міміку. У результаті в дитини виникають нервові імпульси саме в тих групах м'язів, які беруть участь у вимові імені. Обмін речовин у цих групах м'язів прискорюється, у результаті чого вони виявляються акцентуйовано розвиненими. Саме тому люди з однаковими іменами схожі одна на одну.

Ще однією наукою, яка намагається пояснити характер людей, є фізіогноміка (від грецьк. physis - природа, gnomon - знаючий) - учення про зв'язок між зовнішнім виглядом людини і типом її характеру. Подібні міркування зустрічалися ще в Арістотеля і Платона. Найвідомішою стала фізіогномічна система Погана Каспера Лафатера. Він вважав, що головним шляхом виявлення характеру є вивчення будови голови, конфігурації черепа, міміки тощо.

При визначенні характеру людини фізіогномісти використовували різні показники: форму носа, міру стискання уст, посмішку. Це пояснювалося тим, що навіть тоді, коли людина сміється, на обличчі рефлекторно виникає певна маска, певним чином пов'язана з характером. Характер людини виявляється й у мові, у її змісті, і в інтонаціях. Однак найважливішим показником характеру людини є її очі. Ще древні говорили: "Очі - дзеркало душі". Л.М.Толстой розрізняв хитрі очі, променисті, світлий погляд, сумний, холодний тощо.

Нині існують дослідження американських психологів (Дж. Глайв і Е.Клері), які виявили, що колір очей визначає деякі риси характеру дітей.

Окремим напрямом є визначення індивідуальних особливостей характеру людини за її позою, положенням тіла, як людина сидить, як ходить і навіть у якій позі спить. У житейській психології існують уявлення, що людина зарозуміла частіше нахиляє корпус і відкидає голову назад, підлабузник нахиляється вперед. Нині існує досить велика кількість описів різних поз людей та спроб пояснити їхній характер.

Багату історію має й інше вчення про характер - хіромантія (від грецьк. chair - рука, manteia - гадання, пророкування). Це система передбачення рис характеру і долі людини за рельєфом її долонь. У XVI-XVIII ст. у багатьох університетах Європи існували кафедри хіромантії.

Наукова психологія заперечувала хіромантію, однак вивчення ембріонального розвитку візерунків долонь дало поштовх до виникнення нової галузі знання - дерматогліфіки. Було показано, що формування візерунка долоні кожної людини, як і розвиток мозку, відбувається на 3-4 місяці внутрішньоутробного розвитку і зумовлене впливом генного набору батьків та хромосомними відхиленнями плоду. Тому хіромантію можна поставити в один ряд з конституціональним напрямом, представником якого є Е.Кречмер.

Нині науки (антропологія, анатомія, психологія) не мають достовірних даних, які свідчили б про те, що характер людини залежить від будови тіла, обличчя, кольору очей тощо. Зв'язок між зовнішністю людини та її характером чітко простежується в літературних та художніх творах. Однак наукова психологія вважає, що залежність між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру неоднозначна, і відмінності полягають саме в причинах виникнення тих чи інших складок та зморщок.

Уявлення про характер людини можна одержати, знаючи специфіку її вчинків, поведінки, діяльності. Дії та рухи, виконання яких часто повторюється і за певних умов стає потребою, називаються звичками. Звичні дії людини, повторюючись, стають рисами характеру, складають її сутність, впливаючи на статус людини в суспільному житті і на ставлення до неї з боку інших людей. Саме тому рухи музикантів - красиві, гармонійні; рухи людей боязливих - невпорядковані.

Порівняно з фізіогномікою ціннішою у відношенні діагностики рис характеру є графологія - наука, що розглядає почерк як різновид виразних рухів, які відображають психологічні властивості того, хто пише. Графологічні відомості накопичувалися століттями, встановлюючи зв'язок між двома рядами фактів — особливостями почерку і характером.

У ті часи, коли письмо було професійним мистецтвом — каліграфією, перед каліграфом ставилися найсуворіші вимоги аскетизму, адже для письма потрібна була людина з великим самоконтролем, жорсткою внутрішньою організацією, щоб повністю володіти почерком, щоб з психіки в письмо не проникло нічого зайвого, що б спотворювало форму.

Нині не підтверджуються однозначні зв'язки між графічними ознаками почерку і відповідними їм рисами характеру. Найдостовірніше встановлено залежність почерку від емоційного стану та деяких типологічних властивостей вищої нервової діяльності. Деякі специфічні особливості почерку використовують для діагностики деяких психічних захворювань.

Свідомість людини

Поняття про свідомість, її особливості та функції

Людина як істота, що володіє найскладнішими проявами психіки, є носієм свідомості. Свідомість - це особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, є формою цілеспрямованого психічного відображення.

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість як категорія філософії та психології традиційно розглядається науковцями. Зародження цих ідей почалося ще в античності, коли сформувались два філософські напрямки - ідеалізм та матеріалізм. З точки зору першого - ідеалізму - свідомість трактується як власне людська форма психіки, початок і умова буття, матеріалісти розглядають свідомість як результат відображення людиною дійсності, продукт пристосування та активного ставлення до буття. Однак щодо більш точної інтерпретації цього поняття виникає величезна кількість невирішених питань, тому вивчення та трактування поняття свідомості і по сьогодні залишається відкритою науковою проблемою. Свідомість характеризується певними особливостями.

Рис. 1.4.1. Ознаки свідомості

Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Таким чином, свідомість виконує такі функції:

Рис. 1.4.2. Функції свідомості

Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Структура свідомості

Попри те, що прояви свідомості мають системний та інтегрований характер, вчені для зручності вивчення цього феномену виробили структуру, що має такі компоненти:

Рис. 1.4.3. Структура свідомості

Цілком очевидно, що структура свідомості взаємопов'язана з її функціями, майже кожний компонент відповідає за певну функцію, наприклад, знання - за пізнавальну і прогностичну, рефлексивна функція забезпечується роботою самосвідомості тощо.

Рівні вияву психіки людини

Психіка - це складний комплекс, який працює за певними закономірностями. Як складові цього комплексу виокремлюють несвідомий, підсвідомий, свідомий і над свідомий рівні, які взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Кожен рівень виконує свої необхідні функції у цілісному функціонуванні всієї психіки. Усі вони надзвичайно важливі під час життєдіяльності людини.

Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

Рис. 1.4.4. Рівні психіки

Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні.

Підсвідомість - це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити

З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого

Проникнути в підсвідомість можна за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій і снів людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо.

Явища людської психіки дуже різноманітні. Психічна діяльність може виходити за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень.

Несвідомість - це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність

Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так.

Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів.

Надсвідомість утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії

До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо.

Наприклад, різка зміна погоди, пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їхній настрій.

Оскільки людина має справу з комплексним використанням фактів свідомості та поведінки, вона може заглиблюватися в сфери неусвідомлюваного психічного.